Станція опинилася в пеклі із тиском у 89 разів більшим за земний та температурою, здатною плавити свинець.
“Венері-13” належить перший аналіз ґрунту Венери Колаж УНІАН, фото вікіпедія, ua.depositphotos.com
1 березня 1982 року о 3:57 за київським часом космічна станція “Венера-13” дісталася поверхні Венери, витримавши майже годинний спуск крізь пекельну атмосферу. Замість запланованих 32 хвилин вона транслювала дані цілих 127 хвилин, майже вчетверо перевищивши очікування інженерів, пише Space Daily.
Як зазначають у джерелах, “Венера-13” встигла пробурити поверхню, перемістити пробу до аналітичної камери, з’ясувати хімічний склад породи та надіслати на Землю перші в історії кольорові панорами чужого світу. Усе це відбувалося в пекельних умовах, де тиск у 89 разів перевищує земний, а неймовірна спека здатна легко плавити свинець.
Чутливі прилади заховали в міцну титанову капсулу з потужною термоізоляцією. Перед стартом до планети спускний апарат охолодили, проте в розпеченій атмосфері відведення тепла стало неможливим: ззовні було на сотні градусів гарячіше, ніж усередині. Саме тому науковці заздалегідь вважали 32 хвилини абсолютною межею працездатності електроніки.
Відео дня
Згідно з хронікою польоту, усе почалося 30 жовтня 1981 року, коли станція вирушила в політ разом із головним кораблем. 27 лютого наступного року посадковий модуль від’єднався, а ще за два дні увійшов у густі хмари Венери. Спершу падіння гальмував тепловий щит, потім розкрився парашут, щоб прилади встигли дослідити атмосферу, і зрештою апарат плавно сів у районі Феба зі швидкістю близько 7,5 метра за секунду. Головний корабель водночас пролетів повз Венеру на відстані 36 тисяч кілометрів, приймаючи всі дані з поверхні та пересилаючи їх додому, на Землю.
Перші кольорові панорами
До “Венери-13” радянські місії вже кілька разів “відкривали вікно” на цю планету: у 1975 році “Венера-9” передала перше в історії зображення з поверхні іншого небесного тіла, за нею – “Венера-10”, але обидві панорами були чорно-білими. “Венера-11” і “Венера-12” мали кольорові камери, проте не змогли скинути захисні кришки об’єктивів.
“Венері-13” пощастило більше: два панорамних телефотометри, спрямовані у протилежні боки, успішно позбулися захисних кришок. Знімки формувалися не так, як сучасні цифрові кадри – камери сканували картинку лінія за лінією через кольорові фільтри. У результаті вийшли зображення кутастих кам’яних плит під оранжево-коричневим небом, із деталями посадкового кільця та самої станції на передньому плані. За каталогом архіву космічних наукових даних NASA, із 127-хвилинної сесії на поверхні збереглося 14 знімків, хоча в різних джерелах ця цифра трохи відрізняється залежно від методики підрахунку завершених панорам.
Порода на Венері дуже схожа на земний вулканічний базальт фото вікіпедія
Як свідчать матеріали дослідників, фотозйомка була лише частиною місії. На борту станції працював невеликий бур зі спеціальним сканером-спектрометром. Одразу після посадки апарат узяв пробу каміння та затягнув її всередину в герметичну камеру. Там прилад просвітив зразок рентгенівськими променями і з’ясував, що порода на Венері дуже схожа на земний вулканічний базальт, багатий на калій.
За історичною довідкою NASA, саме “Венері-13” належить перший аналіз ґрунту Венери, а також вимірювання складу атмосфери, електричних розрядів у хмарах та їхніх характеристик. Щоправда, слово “ґрунт” тут умовне – насправді йдеться про пухкий поверхневий матеріал і подрібнену породу, а не про ґрунт у земному, біологічному розумінні.
Пізніше “Венера-14” і “Вега-2” досліджували склад ґрунту в інших точках, а орбітальний радар додав регіональних даних, однак настільки детальної мережі спостережень, як на Марсі, у науковців щодо Венери досі немає.
Інші новини космосу
Раніше ми писали, що комета Галлея знову прямує до внутрішньої частини Сонячної системи і 28 липня 2061 року пройде перигелій – найближчу до Сонця точку своєї орбіти. Наступного такого зближення доведеться чекати аж до 27 березня 2134 року, тож для багатьох, хто живе сьогодні, 2061-й стане єдиним реальним шансом побачити цю комету на власні очі. За даними NASA, спостереження за нею тривають уже понад дві тисячі років, а звичне уявлення про 76-річний цикл є лише приблизним – насправді інтервал між появами коливається від 74 до 79 років.