Дивовижно, наскільки нічого не змінилося в тенденціях українсько-польських стосунків новітньої епохи, які нагадують гойдалки. Гойдається гойдалка в один бік – «європейські адвокати України», в інший бік – «бандити, Бандера і УПА». Ось дослівно розділ із моєї книжки «Львівська минувшина» про стан справ у наших стосунках на 2019 рік. Здається, що читаєш про сьогодення, а це було сім років тому. Але це не лише минуле, яке повертається в сучасне, це так само й майбутнє, бо нічого нового немає під сонцем, не було й не буде. Це як чоловік питає в жінки: «Це вчорашня зупа?», а вона відповідає: «Вона й завтрашня теж». Так що після неминучого потепління українсько-польських стосунків можливо по польських виборах наступного року, готуймося до «бандитів, Бандери і УПА», з якими «Україна не увійде до ЄС» (а може і увійде) напередодні польських виборів 2032 року, а потім наступних, наприклад, 2037 року і т. д. А що, хтось знає якісь інші варіанти?..
Отож розділ книжки «Львівська минувшина» про українсько-польські стосунки:
«Кожна книжка виходить на тлі певних історичних реалій. На 2019 рік стосунки між українцями і поляками, тобто ті вікові стосунки, які ми аналізували на цих сторінках, знову стають непростими, хоча ще декілька років тому складалося враження, що вони нарешті теплішають. Нині до українців вороже налаштовано 40% поляків, дружньо лише 28%. «Європейські адвокати України» десь поділися, а маргінальні українофобські політичні сили нашої західної сусідки, які, здавалося, вже сховалися за плінтус статистичної похибки, знову вилізли на світ Божий, голосно про себе нагадують і набувають впливу. Але виглядає на те, що вони нікуди й не дівалися. Так як російська українофобія раптово виникла не 2014 року, а потужно і цілеспрямовано плекалася усі роки нашої новітньої Незалежності, те саме робила й українофобія польська.
У часи, заколисані удаваною «дружбою слов’янських народів», коли президенти Ющенко і Квасневський відкривали у Львові Цвинтар Орлят, коли на цьому цвинтарі непорушно залишався лежати і лежить донині меч-щербець – символ польського мілітаризму і перемоги над українцями, у Польщі виходить знакова книжка Яна Ришарда Чарномського «Львів – легенда завжди вірна», де розповідається про те, що в листопаді 1918 року у Львові: «Українці чинять небачені злочини проти мирного населення, які не траплялися за всі чотири роки світової війни. Невинні жертви гинуть просто у своїх домівках»; «Під приводом, що нібито з вікна ресторану в готелі «Еспланада» на проспекті Легіонів пролунав постріл, Січові Стрільці виводять на вулицю з ресторану всіх, хто там сидів, і усіх чоловіків розстрілюють під стінами готелю на очах їхніх жінок і дітей»; «На Городоцькій українці не дозволяють забрати вбитих і поранених, стріляють в сестер-жалібниць зі знаками Червоного Хреста. Одна з санітарок падає вбита пострілом українського снайпера, коли намагалася взяти карабін із рук померлого хлопця поляка»; «На вулиці Жовківській 88 з будинку, де знайшли зброю, виводять усіх мешканців на подвір’я і розстрілюють»; «На вулиці Зиблікевича українці по-звірячому закатовують власника фабрики Яна Лінтнера через те, що їм донесли, нібито три його сини воюють на польському боці» etc. etc.
Якщо хочете читати головні новини дня оперативно Додайте ZAXID.NET у вибрані в Google Додати
Натомість поляки, звичайно, святі й шляхетні, воюють як джентльмени, українці ж, як завжди – «козаки», «гайдамаки», «лайдаки». Тобто «распятый мальчик в маечке и трусиках», «силовики ВСУ обстреливают только школы и церкви Донецка», «украинский лётчик, сбивший малазийский «Боинг», покончил с собой» etc. etc. не є жодними новаціями усіляких «Лайф Ньюз» і «Раша Тудей».
Після перемоги над українцями 1919 року поляки у Львові знищують близько сотні мирних невинних євреїв, які під час Листопадового Чину симпатизували українцям. Ллойд Джордж називає ці звірства «польською ксенофобією і антисемітизмом». Доживи британський прем’єр до наших часів і приїдь з візитом до Польщі, згідно з новими законами цієї країни потрапив би бідака за ґрати.
Та видається, що «дружба народів» між українцями й поляками у XXI столітті усе ж неминуча. Бо, як ми вже знаємо, ця дружба існує винятково, як «дружба проти когось», і неважко здогадатися, що цей «хтось» – Росія. Не вистоїмо у цій боротьбі разом, Росія знищить нас поодинці, так що на теплу й щиру дружбу з поляками, так само, як і вони з нами, ми всі просто приречені.
Існує дуже гарна формула примирення: «Вибачаємо і просимо вибачення». Вибачитися – корона з голови не впаде. Можна вибачитися і за Хмельницького, і за гайдамацьке «Лях, жид і собака – все віра однака», і за Волинь. Вибачитися варто безсумнівно, можливо навіть низько вклонитися до землі, але нехай зайвий раз згадають і навіки запам’ятають потугу спротиву народу на своїй споконвічній землі, спротиву тим, хто на цю землю прийшов здалека з «Ogniem i mieczem».
Багатьом це може здатися неймовірним, але збурення уваги польського суспільства до минулих «звірств» і «злочинів» українців проти їхніх загарбників, навіть сучасні порівняння Хмельницького з Гітлером є дуже корисні для наших подальших стосунків, бо мають доволі промовистий підтекст, адресований тим самим полякам, які непомірно загострюють увагу до цих подій: так, це все було жахливо і вкрай жорстоко, але якщо не хочете повторення Хмельниччини, Гайдамаччини, Волині – ніколи більше не пхайтеся на землю чужого народу, тоді все буде чудово, гарно й мирно».
Титульне зображення створене за допомогою ШІ